Фотопроект-дослідження «Світ жіночий» – це історія пошуку краси та ідентичності на зламі існування українки на Одещині від часів СССР до сьогодні у 20-ти фотографіях. Погляд на шляхи відомого у всьому світі вбрання імплантованого у ландшафт Куяльницького лиману. Три жінки, три історії, три дослідження.
Фото і опис концепції проекту Muse надала куратор проекту Олена Боришполець. Фотопроект вперше був опублікований виданням «Лоція» в середині липня. Ми в Muse вважаємо, що це дуже гідна робота, і публікуємо її для вас без скорочень.
Кураторка/модель: Боришполець Олена – поетка, журналістка, менеджерка культури, co-founder ГО «Творення Без Меж»
Фотограф: Андрій Рафаель, займається фотографією з 2014-го року, учасник загальних та авторських виставок присвячених Одесі, засновник Інтернет-платформи mamayavodesse.com
Асистенти фотографа: Марія Котельникова, Валерій Дубовенко
Макіяж: Ірина Дейнека
Консультант з українського костюму/модель: Катерина Білетіна, художниця, багато років розкриває тему українського портрету сучасників, авторка книги про сучасне українське мистецтво «Беззахисність перед красою» видавництва Родовід.
Модель: Олена Адрейчикова, українська письменниця, перекладачка, радіоведуча, сценаристка, драматургиня, журналістка.
Олена Боришполець/кураторський текст/дослідження перше:
«Нічого окрім минулого немає. Точніше є ти-сам-сприймаючий у теперішньому – але око себе не бачить»
Микита Кадан
«Чому так мені кортить розповісти ту історію пошуку краси трьох, бо ж здається нічого нового немає ні у прогулянці по степовому ландшафту, ні в українському вбранні, а кількість шароварщини, взгалі доводить до люті. Та це все дивлячись з якого року і з якої території кинути оком на «шаровари».
Адже все своє дитинство я провела на селі, яке знаходиться на відстані витягнутої руки до Одеси з однієї сторони, а на відстані другої руки проходить славетний Чумацький шлях. Кого на тому шляху тільки не було: німці, росіяни, болгари, білоруси, румуни, роми, це якщо коротенько. Красносілка (1807 рік – Гильдендорф – «Золоте село», сподіваюсь що перша назва колись повернеться до нас) на моєму віку мала змішаний національний «стіл», та за часів Союзу всі були однакові, все було однакове. Чи йшла колись у нашому домі мова про Чумацький шлях за часи СССР? Ні, не йшла. Чи говорили ми у родині українською? П’ять км від Одеси? Ні. Чи чула українську від сусідів, чи друзів? Не чула. Батьки мами вживали подекуди суржик, – що було, то було.
Я і моє оточення вивчали мову у школі, сприймаючі її суто як дисципліну, за яку треба отримати оцінку, бо увесь побут і культурний нарис проходив під тавром виховання СССР і культу вождя. Народжена у 80-му, я побула піонеркою, бачила розвал Союзу, дефіцит, черги за халвою та колисками, купони замість грошей, та як у магазині міняють мед на одяг, і звісно, що я губилася серед того, що видавала навколишня середа і неминуче вбирала її.
Ніяких розмов навколо про мову не було, ні у 90-их, ні у 2000-их, мова собі і мова, у школі інколи грали спектаклі українською, танцювали веснянки, але коли дійство закінчувалося, закінчувалась і мова. Та десь всередині, в мені, як у музичній скрині завжди скрипіло дідове «Фіть-фіть-фіть, тьох-тьох-тьох, ай-я-яй, ох-ох-ох, там соловейко щебетав». Співав дід, коли був п’яний, та то інша історія, дідова, для нас головне що співав, та на шарф казав – кашне, на піджак – твинчик. А у карманах того твинчика, замуленого життям комбайнера і роками, що можна було його зварити з наваром, завжди були цукерки і дід видавав їх мені по одній, неначе золото. Але цукерками я їх не називала ніколи. Бо то для мене були конфеты. Нічого в нашій радянській родині не видавало українців окрім дідового прізвища Тетенко. Так ми і жили, дід помер, коли я була ще зовсім маленька, і на якесь диво якось бабуся дістала з під металевого ліжка страшнючу дермантинову валізу кольору поносу, відкрила її, і здарувала моїй старшій сестрі хустку, може не під фанфари, але приблизно так і було. Хустка та була найкрасивіша річ, яку я бачила коли була мала. Величезна, вовняна, світленька, усипана вся квітами, та ще й з бахромою довшу за мою долонь! Буквально Dolce & Gabbana 3D, колекцію яких я побачу через багато-багато років. Я закохалася в те плямисте простирадло, як дитина, якою і була. Бо з нього можна було зробити і сукню і юбку, і навіть фату. З тієї хустки-трансформера і почався мій нескінчений пошук краси через місце, де ти живеш, через його нескінченні секрети, і не в останню чергу, – через вбрання яке на тобі, автентичне чи повсякденне, значення не має зовсім. І вже у зрілому віці через меседж, який ти несеш в собі і на собі кожного дня.
Хустку бабусі клята моль давно зжерла, не вгляділи. Мене ж продовжує приваблювати пильне розглядання процесу культурного, а особливо візуального, підґрунтя Одеси та Одещини. Підґрунтя, яке постійно видає пласти і злами, зазираючи в які, розгубитися дітям СССР, було і залишається зовсім не складно. Складно прийняти, що впорядкований режимами світ, як та міль, відбирає в нас знання і красу чи ховає їх від нас навмисне. Як то не знала у 1954-му про свій світовий успіх на Міжнародній виставці у Парижі Катерина Білокур. Що там і чому казав Пабло Пікассо про її картини, знав режим але не вона. Все це ставалося з нами сто разів. І саме час розглядіти самого себе, навчитися працювати з минулим такими маршрутами, в яких наша пам’ять не зшита владою чи агресивним патріотизмом, чи обома одразу, бо з рештою, – нічого, крім минуло, в нас немає»
Олена Андрейчикова/дослідження друге:
— Бабушка, а что это у тебя?
— Коралі.
— Кораллы? Как в море? И почему ты говоришь «коралі»?
— Да, как в море. И потому что я говорю на украинском языке. Только с вами на русском.
— Говори со мной всегда на украинском.
— Добре, люба.
Несколько тонких нитей с алыми кораллами бабушка носила всегда. И дома, и на работе. На работе, в санатории «Якорь» на 16-й станции Большого Фонтана, среди облаченных в шорты и сарафаны отдыхающих, это смотрелось особенно ярко. Зеленые всегда улыбчивые глаза, слегка вздернутый носик, что делало бабушку женщиной вне возраста, всегда идеальная осанка, накрахмаленный халат, белая шапочка, прикрепленная к волнистым волосам изящными заколками, и украшение, которое страшно манило меня. И однажды бабушка дала мне примерить ее коралловые бусы. Дрожали мои руки, улыбка и робкая душа, которой позволили прикоснуться к прекрасному.
— Завжди пам’ятай, що ти жінка. Навіть коли без коралів.
— Але ж вони в тебе є!
— В мене нема. Це штучні. Колись я виміняла свої справжні коралі на хліб. Потім розповім. Але це зараз немає значення. Пам‘ятай.
І я запам‘ятала.
Катерина Білетіна/дослідження трете:
Я етнічна росіянка – мати з Уралу, батько з Сибіру. Чула від батька, що його бабка Варвара була родом з Чернігівщини, але що то за бабця, де її світлини – сліди губляться серед Великої російської рівнини. Отже, майже ніяких українських коренів. В радянські часи батько жив і працював в Одесі, потім переїхав в Херсон. Я навчалася в Національній академії образотворчого мистецтва в Києві і паралельно співпрацювала в дитячому журналі «Соняшник», де пощастило, завдяки дружбі з Лесею Ворониною, доторкнутися до казкового світу української етніки.
На хвилі зацікавленості почала скуповувати етнографічні альбоми видавництва «Родовід», всі ці чарівні Мальовані Скрині, Прикраси, Вишивки та Килими. Особливе враження справили альбоми зі світлинами «Україна та українці», зібрані Іваном Гончаром.
З 2004 року я стала малювати велику живописну серію Український портрет – портрети наших сучасників в старовинному українському вбранні. Серію продовжую і досі, а пересувні виставки Україною, які презентують цей проект, відбуваються майже кожен рік. Знайомство з закарпатським строєм відбулося під час пленеру в селі Воловець в 2014 році. Ми поїхали з художниками малювати краєвиди в село Річка, де працювали в свій час знакові постаті закарпатського живопису – Бокшай, Глюк, Кашшай. Там в однієї бабці купила білу, пухнасту, як хмара, ґуню і вишиту коротку закарпатську сорочку. Відтоді ця вишиванка і ґуня мандрує зі мною в подорожах і позує на багатьох портретах.
Проект втілюється за підтримки Управління культури, молоді, спорту та туризму Красносільської об’єднаної територіальної громади і особисто голови громади Марини Архірій.
Партнер з костюмів – Музей Івана Гончара
Раніше на Muse – В України з’явилася офіційна сторінка в Instagram
Коментарі