Залицяльники за щасливим радянським минулим абсолютно дарма вважають жалобними і 8 грудня 1991 року (підписання Біловезьких угод), і 26 грудня того ж року (Декларація про припинення існування СРСР). Ці та інші події просто констатували смерть Радянського Союзу. Причому із великим запізненням. Насправді помер СРСР 22 травня 1974 року. Цього дня з посади головного конструктора ЦКБЕМ, майбутнього НВО “Енергія”, було звільнено Василя Павловича Мішина. Читайте на Muse великий текст Андрія Додярука про крах радяньської космічної мрії, яка була останньою надією для СРСР.
Вся справа в тому, що одночасно фактично було закрито радянську місячну пілотовану програму. Протягом наступних кількох місяців було знищено дві готові важкі ракети Н-1 і дві, що будуються, що були ключовим її елементом. Втім про те, що з мрією про Місяць покінчено, тоді не здогадувався навіть Валентин Петрович Глушко, який змінив Мішина, власне і поставив хрест на Н-1. Новий “головний по космосу” розробив свій Місячний проект, з урахуванням невдалого радянського досвіду та успішного американського. Він пропонував не просто наздогнати США, а й взяти реванш за рахунок постійного поселення на Місяці та втілення у життя інших амбітних ідей. Існують різні думки щодо того, чи правильно вчинив Глушко, відмовившись від удосконалення вже наявних напрацювань. У будь-якому разі, останнє слово було не за конструкторами, а за військовими та політиками. А вони вирішили зосередити головні зусилля на орбітальних кораблях багаторазового використання, залишивши все інше автоматичним станціям. В результаті Місячна гонка так і залишилася програна начисто — без надії на реванш.
Чому я так переконаний у тому, що ця поразка стала фатальною для СРСР? У вигляді невиразного відчуття ця думка переслідувала мене ще зі школи. Але остаточно оформилася по тому, як кілька разів перечитав так звані “Космічні щоденники” генерала Н.П. Каманіна. Послідовно обіймаючи посади начальника відділу підготовки та забезпечення космічних польотів Головного штабу ВПС, і помічника Головнокомандувача ВПС з космосу, він де-факто керував відбором перших загонів космонавтів і командував ними. Цінність його щоденників, як історичних документів, насамперед у цьому, що Каманин вів їх собі, а чи не “для широкого кола читачів”. Наполегливо рекомендую прочитати їх усім тим, хто хоче побачити СРСР (не лише у сфері освоєння космосу) без лаку та ретуші. Зауважте, автор щоденників не дисидент і правозахисник, а переконаний комуніст і сталініст, один із, так би мовити, офіційних символів епохи. Про всяк випадок нагадаю, що він один із перших семи Героїв Радянського Союзу, володар медалі Золота Зірка №2. Ось який запис він залишив у своєму щоденнику 1 вересня 1969:
Після блискучої експедиції на Місяць американських астронавтів у липні цього року та цілої серії наших провалів із місячними автоматами та ракетою Н-1 у нас не зроблено жодних висновків.
Я багато думав про причини втрати нашого лідерства у космосі. Звичайно, що наше відставання від Америки виявилося не відразу. З 1957 до 1964 року ми були передовою космічною державою світу. Але вже перше знайомство з американською програмою космічних досліджень у 1961–1962 роках та порівняння цієї програми зі станом справ у нас насторожувало: з’явилися побоювання, що США швидко наздоженуть СРСР. Успіх програми «Джеміні» поставив Америку поруч із нами, а перші польоти кораблів серії «Аполлон» висунули США вперед. У цей період багато наших вчених, конструкторів і дехто з космонавтів ще вірив у успіх польотів Л-1, Л-3 та місячних автоматів. Тільки дуже невелика група людей, у тому числі я, зрозуміла, що ми програли «битву за космос» вже при першому пуску «Сатурна-5». Після польоту «Аполлона-8» наша поразка стала очевидною для всіх. Блискучий політ “Аполлона-11”, який контрастує двом вибухам найпотужнішої ракети Н-1, неспростовно довів, що ми відстали від США на 4–5 років. Боляче визнавати цей сумний факт, але ще болючіше усвідомлювати, що у нас намагаються замаскувати нашу поразку і мало що роблять для того, щоб запобігти нашому подальшому відставанню.
У чому причини нашого відставання? Їх багато, тут я назву лише найголовніші.
- У нас не було і немає кваліфікованого державного керівництва космічними дослідженнями (те, що роблять для освоєння космосу Устинов та Смирнов – пародія на керівництво). Нас надто заїдають відомчість та відсутність чітких планів, цілеспрямованих рішень, суворої державної та виробничої дисципліни. Ми не наказуємо і не вимагаємо виконання, а просимо та вмовляємо. Грошей витрачаємо багато, але діємо розчепіреними пальцями, не зосереджуючи зусилля на головному напрямі.
- Корольов, Келдиш, Мішин, Феоктистів та інші переоцінили значення автоматичних систем у пілотованих польотах та недооцінили ролі космонавтів («заавтоматизувалися»).
- Корольов і Мішин під час створення ракети Н-1 не послухалися порад академіка Глушко та інших двигуністів і яро захищали її погано продуману конструкцію. Королеву вдалося «проштовхнути» в уряді та ЦК КПРС своє «дітище» і охаять ракету Челомея УР-700. Ракета Н-1 виявилася «сирою» — два перші її пуски закінчилися вибухами.
- Всупереч думці всіх членів Держкомісії Устинов та Смирнов заборонили політ “Сходу-3” на 18 діб (два кораблі та два екіпажі були повністю підготовлені до такого польоту) та форсували підготовку “Союзів”. Поспіх із «Союзами» привів з вини промисловості до трагічної загибелі Комарова, а вона породила багато перестрахування і на рік-півтора затримала наші пілотовані польоти. Невиправна шкода нашій космонавтиці була завдана кончиною Корольова і загибеллю Гагаріна.
- Призначення Мішина Головним конструктором ракетно-космічних систем було велику помилку. Мішин не справлявся і не справляється з обов’язками технічного керівника нашої космічної програми.
Зрозуміло, ця цитата лише приватна думка однієї людини, нехай і глибоко зануреної в тему. Але навіть з неї легко можна зрозуміти, який розбрід і хитання панував у радянській Місячній програмі. Адже це для радянського керівництва був один із пріоритетних напрямків. Уявляєте собі, що діялося в галузях і сферах, яким до пріоритетних потрапити не пощастило?
Для розмаїття наведу ще одну витримку із щоденників Каманіна. Частина запису за 28 квітня 1963 року:
Сьогодні 3 години засідала президія Міжвідомчої Ради з космосу. Вів засідання Келдиш, доповідь про ракету Н-1 зробив Корольов. Крім членів президії, були присутні кілька академіків, головних конструкторів та начальників інститутів.
Ракета Н-1 буде готова 1965 року. Вона дозволить виводити на орбіту висотою 300 кілометрів 75 тонн корисного навантаження, на 3 тисячі кілометрів – 50 тонн та на 36 тисяч кілометрів – 16 тонн. За допомогою цієї ракети космонавтам можна буде злітати на Місяць і повернутися на Землю, облетіти Марс чи Венеру та повернутися на Землю. Для таких польотів потрібно 3–10 пусків ракети. Ракета Н-1 може бути використана і для створення наукової орбітальної станції, а також для вирішення низки військових завдань (розвідка, перехоплення, удар). На засіданні Міжвідомчої Ради було визнано доцільним доповісти до ЦК КПРС про всі ці варіанти застосування нової ракети.
Суцільні райдужні перспективи. Жодних сумнівів у світлому майбутньому…
І тут ми підійшли до головного. До значення освоєння космосу для СРСР. Тут я дозволю собі трохи особистого. Я не застав Місячну гонку, але, як і більшість радянських школярів, щиро цікавився темою освоєння космосу, тоннами ковтаючи книги та журнали на тему, як науково-популярні, так і фантастичні. Як про само собою зрозуміле, ми говорили, що в недалекому майбутньому можна буде злітати на Місяць або навіть на Марс. Причому так само просто, як на літаку в інше місто. І, звичайно, ми були переконані в тому, що в освоєнні космосу СРСР попереду планети всієї. Цю думку мало не щодня підтверджували новинні репортажі та телепередачі.
Одне викликало гірке подив. Чому радянських космонавтів немає на Місяці? Про те, що першими супутник Землі підкорили американці і зробили це неодноразово, так би мовити, вигравши в одні ворота, я дізнався у четвертому класі зі статті присвяченої катастрофі «Челленджера». Автор не шкодував похмурих фарб для критики американської космічної програми за невиправданий ризик, зробивши історичне посилання і до загибелі екіпажу «Аполлона-1» і до вибуху на «Аполлоні-13». Ця стаття справила зовсім не те враження, на яке розраховував автор. По-перше, і я, і мої однолітки були вражені красою реального, а не фантастичного американського корабля. Причому зі статті було зрозуміло, що американці мають не один “спейс шатл”. Порівняно з космічним човником радянські «Союзи» виглядали не дуже. А по-друге, і це головне, стаття давала зрозуміти, що американці неодноразово літали на Місяць. Вирушивши перевіряти інформацію до бібліотеки, я з півгодини просидів у читальній залі, читаючи та перечитуючи невелику статтю в якійсь енциклопедії. Незважаючи на стислість, вона давала ясне уявлення про масштаб поразки СРСР у Місячній гонці. Скажу чесно, для мене ця інформація стала шоком, своєрідною особистою катастрофою. Але якщо десятирічний пацан на піку перебудови так переживав тінь давньої поразки, як місячна перемога американців була сприйнята поколінням людей, які жили в потоці щоденного бравурної “космічної пропаганди”?
Згадаймо, чим спочатку був Радянський Союз? По суті, це була модерна імперія, націлена на експансію під прапором “передового і єдино вірного вчення”. Однак світова революція, заради якої розпочався весь проект, не вдалася. «Ошукані робітники і селяни» Заходу не поспішали встановлювати диктатуру пролетаріату, проводити колективізації з розкуркулюваннями і відмовлятися від нормальних ринкових відносин. Друга Світова війна теж дала не той результат, якого прагнули більшовики. «На ворожій землі… Малою кров’ю, могутнім ударом» організувати совєтізацію всієї Європи не вдалося. Голодна, розорена, до межі мілітаризована держава зазнала жахливих людських та економічних втрат – не найнатхненніший результат. А головне, зовсім незрозуміло було, як, куди і за рахунок чого СРСР розвиватиметься. Відновлення зруйнованого війною виглядало, та насправді й було, не більш ніж тимчасовим планом. Але на Велику мету, як світова революція – не тягнуло.
Старт космічної епохи, даний польотом першого супутника, відразу пред’явив цю Велику мету, дав відповіді питання “як, куди і рахунок чого” всім – від школярів, до академіків. «Ми вірили, що комунізм прийде до нас з космосу», — так сформулював цю думку один літній учений, у якого мені довелося брати інтерв’ю. Що він мав на увазі? Звичайно, не поява інопланетних прогресорів-комунарів. Космос бачився невичерпним джерелом ресурсів, а розвиток космічних проектів — технологій, які й дадуть шукане «кожному за потребами». Не треба нести революцію на багнетах. Після того, як радянські космонавти освоять Місяць, Венеру, Марс, пояс астероїдів – усі люди Землі захочуть жити так само, як у СРСР. Приблизно так, цілком серйозно, розмірковували на той час багато радянських громадян. У космічних досягненнях бачили й виправдання побутовим труднощам і, скажімо, м’яко, складним моментам історії. Мовляв, так, це все було. Зате подивіться, яку дорогу ми вийшли і куди йдемо! Можна сказати, що 4 жовтня 1957 року був зачатий, а 12 квітня 1961 року – народжений новий, космічний, СРСР, що прийшов на зміну лениско-троцькістсько-сталінському проекту, що помер.
Дух епохи чудово передає радянська фантастика тих років, насамперед Єфремова та Стругацьких. «Країна багряних хмар» «Стажери», «Опівдні, XXII століття», «Туманність Андромеди», «Година бика» — таким тоді бачилося ближнє і далеке майбутнє. І не лише в СРСР. Насправді вистачало космічного оптимізму з досить прихильним поглядом на адресу СРСР і західні фантасти. Роман Артура Кларка “2001: Космічна одіссея” та його продовження “2010: Одіссея Два” малюють образ Радянського Союзу, що різко відрізняється від “Імперії зла”. У тому майбутньому, яке для СРСР так і не настало.
Космос дав Радянському Союзу ідеальну Велику мету. Відкрив можливості для експансії, у буквальному значенні слова, Вселенських масштабів. Але керівники СРСР не скористалися цим шансом. Програвши Місячну гонку і махнувши рукою на реванш, вони не оцінили тяжкості психологічного удару, який отримали ентузіасти 60-х, які були справжньою елітою держави. Відмова від місячної програми знаменувала собою старт епохи застою, що стала для СРСР періодом розкладання під надгробною плитою з датами 12.04.1961 – 22.05.1974.
Раніше на Muse – Сьогодні вперше за 50 років на Місяць полетіть ракета. Вона надпотужна
Коментарі