Оповідання Олени Боришполець
Кирило Газинський був хорошим фотографом. У студії його називали Газік, а коли бухав — Газанутий, коли ж обкурювався — Газ.
Газік мав тридцять чотири роки та кілька особливостей, про які ніхто не говорив уголос — свобода слова могла виявитися недешевою штукою. По-перше, ходили чутки, що кожні пів року він змінював помешкання й своїх одеських адрес нікому не давав. По-друге, таємницею була його родина, а точніше мати, про яку ніхто нічого до пуття не знав. Згадуючи про неї, Газік аж мінився на обличчі:
— Віра Мейєр не для того купувала мені залізо, щоб я світив лисиною під весільною аркою з пластикових троянд, Андрію.
Тут і далі – у якості ілюстрацій фотографії Сари Мун
По-третє, Газік люто ненавидів осінь. Цієї пори року з ним щоразу траплявся якийсь трабл, про що красномовно свідчили обгризені пальці на руках і підозріло сірий колір змарнілого обличчя. Кілька років поспіль восени в такому стані його зустрічали в місті спільні знайомі, тож інформація долітала й до фотостудії. Я бачив його в такій формі не раз. Восени Газік припиняв тусити, брати участь у виставках, відхрещувався від замовлень, не зустрічався зі знайомими. Він воскресав лише на початку грудня, свіжий і готовий газувати.
Я спостерігав цей цикл кілька років і спокійно чекав бігуна на фініші. Він виходив зі мною на зв’язок — рідко, але все-таки виходив. Спочатку я був наполегливим, пропонував щось робити — наприклад, звернутися до фахівця, «коліс» правильних попити, на що Кирило завжди відповідав одне й те саме: «Я в нормі».
Ми познайомились у 2005-му в нічному клубі в Аркадії. В Одесу на яхті з якогось переляку занесло пошарпаного, наче кота з Молдаванки, Майка Тайсона. Кирило супроводжував його та дівчаток з боку сторони, що приймала. Я того вечора просто накидався з компанією. Нас познайомив хтось у процесі між другою пляшкою текіли та вигуком: «А пішли плавати голяка!». Якогось столичного гостя треба було вразити, і краще перевіреним способом. Після таких купань цимес був завжди — зав’язувався не тільки секс, але й дружба чи ділові відносини.
Уже тоді Газинський був самітником, проте ми потоваришували майже відразу, наскільки наші характери та його спосіб життя це дозволяли. Для мене Кирило став більш ніж другом, але я ніколи йому в цьому не зізнався б. Насправді він був не злий, не мудак, як багато хто вважав, просто місцями різкий на реакцію та самовпевнений. І звичайно, Газік мав талант. Я був готовий списувати йому за його чуйку та природні дані будь-які факапи.
Минав серпень 2012-го. Час від часу траплялися зйомки, фотостудія якось крутилася, не в останню чергу завдяки імені Газинського. Він був модним самоуком, багато подорожував. На його принадне мерехтіння зліталося безліч світляків. Заповнюючи будь-які анкети, у графі «національність» Кирило завжди писав «одесит».
Серпнева Одеса зазвичай схожа на розплавлену канапку із сиром. Не найякіснішу, проте й не бюджетну — як і раніше, апетитну для всіх містечок, позбавлених моря, та для довколишніх селищ. Усі ми потроху вигоряли від проблем глобального застою та від спеки. Майбутнє дивилося прямо в обличчя й відкрито погрожувало. Місто розколювалося не тільки ментально — розчинялося цілими кварталами, показувало з люка своїм засновникам і всім іншим середній палець.
Однак у 2012-му місто все ще трималося на поверхні. Була в нього така здатність — дрейфувати та відпльовуватися від «понаїхавших». Це вміння легко перетворювало будь-яку кров, будівництво, вогонь, людину та всяку красу на піну днів. Місто давно нічого не вчилося, воно все вміло й усе мало — і Мішку Япончика, і дванадцятий стілець, і Привоз. Високо над білими кулями Ланжерона відчувалася чи то веселка, чи то частина невидимого купола, який нас незмінно захищав і водночас був згубним.
До рибалок пливли косяками камбала та кефаль, очаківський бичок, від смаженого запаху якого я починав думати, що став собакою Павлова. У місті, як і раніше, жили поети, музиканти, художники та фотографи. Жили і мріяли звалити, вирватись із цієї липкої вирви, утекти від безжального сонця, що знешкоджує тебе. Сховатися б від усієї цієї тюльки із зеленою цибулею, та хіба ж таке можливо? Кого тільки не ловило місто на цю приманку — Маразлі, Буніна, Нілуса, Бродського, Довженка, а от у наші тенета принесло Тайсона.
Одеса тріщала по всіх швах, росла вшир будмайданчиками нескінченних потворних висоток — через МАФи Поскота[1] крізь Таїровський цвинтар схудлими виноградниками йшла в бездорожній степ майбутнього. І всім хотілося в цьому майбутньому бути — навіть Тайсону, і щось украсти звідти, але загалом то був дуже хороший рік. Останній хороший рік.
Улітку зйомки в Одесі відбувалися здебільшого на відкритих майданчиках, але того дня ми з Кирилом працювали в приміщенні, над рекламною кампанією ідіотської спідньої білизни. Добре пам’ятаю, що він тоді ще був бадьорий. Двері відчинилися, але на звук ніхто не зреагував. Якийсь чоловік спокійно зайшов і попрямував просто до Газіка, що знімав у дальньому правому кутку. Розвернув його до себе та вдарив кулаком в обличчя.
Газік поплив. Віка, його модель, заволала, ніби це їй розквасили робочий інструмент, причому не дупу, а обличчя. Треба було сфотографувати її, але я не зробив цього. У червоних куцих стрінгах і мереживному чорному пеньюарі, із оглушливим криком «Допоможіть!» Віка раптом стала справді цікавою. Хічкок плакав би.
Мужика ми охолодили й хотіли викликати міліцію, але Газік закрив це питання одним реченням.
— Ментів не буде.
Газинський був до самих кісток художником — народився в правильної єврейської мами з об’єктивом у руках. Самоук, він починав із фотоапарата Praktica, а в 1990-х перейшов на Nikon. У світі фотографії був небайдужий до робіт Сари Мун. У компанії після п’ятої чарки часто видавав фірмове: «Сара Мун, Сара Мун, місяць схожий на кавун».
Фотографування з дитинства стало його нав’язливою ідеєю, і Віра Мейєр, судячи з усього, заохочувала сина до цього мистецтва покірно та самозабутньо. Навіть у скрутні часи Газік відмовлявся робити щось інше. А ще він любив дарувати та жартувати. Міг надіслати якомусь чоловікові фото, де той в обіймах з іншою доброю людиною — не зі своєю дружиною чи партнером. Ні, жодної порнухи, тільки якісні гарні кадри. В одеських чоловіків Газік непогано цим заробляв, а одеським жінкам надсилав подарунки просто з любові до мистецтва. Він називав таке заняття своїм хобі та навіть не здогадувався, як інші реагували на це (ну майже не здогадувався).
— Ти дурень, Кириле. Із фантазією, не заперечуватиму, але дурень. Тобі майже тридцять п’ять. Тебе знає пів глобуса, твої фотографії висіли в Гугген, бляха, хаймі[2], а ти як поц із віником у дупі. І думаєш, що як у тебе віник, то нехай у всіх теж буде, — сказав я, коли від його хобі вкотре прилетіла відповідь.
— Дурнів, Андрію, життя любить, а розумних — не дуже. Перевірено, — буркнув він у відповідь.
— Звалив би ти зі своєю любов’ю в осінню кризу трішки раніше — пику не довелося б рихтувати.
— Як знати, — Газік голосно застогнав від болю.
Через тиждень ми поїхали групою на зйомки за місто, до Затоки[3]. Амбітні особисті проєкти стояли на паузі. Загалом у повітрі пахло глобальною та жанровою кризою, тотальним дефіцитом усього, особливо хорошого, і шашликами в Ашота. Я відчував, як легко електризується будь-яка людська матерія — варто лише зачепити її, відкрити рота.
У Газинського того року не було виставок. Протягом попередніх п’яти він об’їздив пів Європи й часто заглядав на Схід. Кирило патологічно не любив Америки, хоча справжній успіх здобув саме в Нью-Йорку. Знайшов буквально на підлозі. У метро Газік зіткнувся з якоюсь американкою, що викинула на перон шматки фотографії, перш ніж увійти до вагону, з якого він вийшов, щоб перейти на іншу станцію. Кирило пропустив тоді не один потяг, а за рік повернувся до Нью-Йорка з виставкою перезнятих розірваних фотографій із різних куточків світу. Виявилося, що люди рвуть їх, а потім носять із собою «зруйноване минуле». Газік відшукав тоді свою першу фішку, здобув грант та ім’я, поїздив по резиденціях. Франція, Італія, Індія, Марокко — міг залишитися будь-де. Йому неймовірно щастило тоді, але він завжди повертався до Одеси.
Виїзду за місто, що кишить туристами цієї пору року, ми дуже чекали. Нас було десь двадцятеро: наша студія, кілька інших фотографів і семеро моїх «чайників». Кирило учнів не брав, казав, що таке не для нього.
База відпочинку на узбережжі, у якій ми зупинилися, була старішою за перший фотоапарат Газинського, але ще дихала. Там навіть виявився власний медпункт із зеленкою. Такий собі острівець СРСР із місцевою кухаркою, тільки стрункою та молодою, яка наливає тарілку юшки, усе про тебе знає, але все одно з тобою трахається. Усмішка в неї була гарна, ні краплі не штучна — своя, затоківська. Газік із кухаркою спав увесь тиждень.
Був восьмий день нашої подорожі. Від’їзд планувався на ранок. Ми з Кирилом цілу ніч пили горілку на старих облуплених гойдалках прямо біля прибою. Занюхували морем. Я знав, що, повернувшись до міста, не побачу Газіка аж до зими. Розливаючи горілку пластиковими стаканчиками, гадав, куди ця людина ховає вирізану з року осінь? Як узагалі із життя вирізаються шматки? Де ці сховища, що їх зберігають? Хто сидить і чикає нашу плівку?
Ми не були друзями в класичному розумінні цього слова: не служили разом в армії, не вчилися, не поділяли якихось політичних поглядів, не ходили по дівках. Я навіть не знав, де Кирило живе. Ми обоє любили Одесу та фотографування. Я не питав де зберігається його осінь. Сказати, що мені Газіка не вистачає, поки він десь гризе нігті, я теж не міг. Не міг зізнатися, що доброю частиною борошна у своєму хлібі завдячую йому, що тягаюся за ним, хамуватим вічним шукачем пригод, не через бажання накотити разом. Просто я сім років копаюсь у ньому й підсвідомо наслідую його.
У Газіка задзвонив телефон. Годинник показував четверту ранку.
— Хазяйка квартири, — здивовано констатував він, дивлячись на екран мобільного.
Кирило підвівся та відійшов на кілька метрів, щоб поговорити.
— Я зрозумів, зрозумів, — сказав він тихо, а потім закричав. — Я зрозумів! — і раптом почав мукати, ловити щось руками в повітрі та впав.
Газік лежав на піску між морем і дитячим майданчиком. Повний червоний місяць, який ще світився на небі, щось казав йому, дивлячись прямо в обличчя. Нічого виразного відповісти він не міг, бо хрипів, але місяць ніби тримав із ним зв’язок, не дозволяючи піти. Я схопив Кирила за руку, почав звати на допомогу й водночас намагався викликати швидку в глибоку глушину — хай і сезонної — Затоки.
Наслідки великого інфаркту значною мірою залежать від швидкості надання допомоги. На базі, крім зеленки, виявився ще й тямущий лікар. Він надав першу медичну допомогу та врятував Газіка. Пам’ятаю, як лікар чаклував над скрученим у баранячий ріг і хриплячим Кирилом, примовляючи: «Тихо, хлопче, тихо, на такому повітрі в мене ще ніхто не вмирав».
До міста Газіка не дозволили транспортувати. З реанімації найближчої лікарні його перевели в Одесу третього вересня. Потім я приїхав провідати Кирила. Він подзвонив мені сам.
Щойно я ввійшов у палату й наблизився до його ліжка, Газік схопив мене за руку й, наскільки зміг, стиснув її.
— Андрію, я говоритиму швидко. Ти запам’ятай і відразу забувай певні місця. І не перебивай. — Очі в нього бігали, а тіло було як пластмасове. — Квартиру, яку я орендував, обікрали. Щоб ти не витрачав сили на запитання, скажу все відразу. Я небезпечний, Андрію. Я, ми… Я погана людина. У мене мама, Андрію, вона в закритій лікарні, хворіє, розумієш? Я все продав, щоб її туди — квартиру, дачу. Завтра мене переведуть до спільної палати. Але мені не можна. Мене треба ізолювати. Розумієш? Ти зараз зрозумієш. Там, у сумці, мої ключі. Адресу скажу. У квартирі нічого не чіпали після того, як обікрали. Біля сейфа в спальні мають бути розкидані фотографії. Хазяйка казала, що вони там лежать. Їх багато, Андрію. Збери все й привези.
— Що за фотографії?
— Аварія, — і Газік провалився на кілька хвилин. Збирався, мабуть, із духом.
— У мене був мотоцикл. Наворочений. Я не їздив — літав. Літати дуже добре, Андрію, дуже. Пішов дощ, на окружній я потрапив колесом до ями, потім мене понесло. Стояла довбана соплива осінь, і дорога вся була сильно херова, але я не гальмував. Вони їхали назустріч. Водій спробував уникнути лобового зіткнення. Машина перекинулася кілька разів. Коли я прийшов до тями й спустився в кювет, вони ще дихали, здається. Жінка, чоловік і дитина… Дівчинка сиділа не пристебнута на задньому сидінні. Усі непритомні. Я їх сфотографував. Блядь, я взяв камеру з бардачка й став їх фотографувати, а потім поїхав звідти. Мене шукали, шукають, мені не можна в загальну палату. Вони загинули там.
Поки він сповідався, на моєму обличчі не здригнувся жоден м’яз. Я поїхав на квартиру Газіка. Фотографії він тримав у сейфі, та в нас погані дороги, зате гарні злодії. Сейф було відімкнуто. Зібравши всі знімки, що були в спальні, я, не дивлячись, запхнув їх у рюкзак. Уже під лікарнею переглянув ті фото. Не знаю, як він це зробив і навіщо, але Кирило упіймав момент переходу, заборонену межу — мить, після якої цих людей уже точно не існувало. Хтось обірвав їхню плівку.
На прохання Газинського ті світлини я знищив, але фотографії виявилися не в повному комплекті. Кирило остаточно здав, коли зрозумів це. Він почав кричати, наполегливо вимагати ізоляції. Йому подвоїли дозу заспокійливих препаратів, за три дні перевели до неврологічного відділення, а ще за кілька тижнів — до психіатричної лікарні. Згодом діагностували шизоафективний розлад. Лікарі знизували плечима у відповідь на мої запитання щодо його майбутнього.
Через місяць після цих подій я здав свою одеську квартиру й відлетів до Греції. Почав готувати виставку передсмертних фотографій. Катався островами, шукав умираючих людей. Ніхто мене не гнав — навпаки, були раді, платили непогані гроші.
Мене дуже захопила культура грецьких плакальниць. Філософію ставлення до смерті та цей театр сліз я осягаю й досі.
Я прожив на островах два роки, зробив тисячі кадрів, і жоден з них не був схожим на фото трьох людей у зім’ятому автомобілі під дощем.
Удома другий рік точилася війна. Я повертався до Одеси.
***
[1] Поскот — житловий масив Котовського, найбільший за чисельністю населення мікрорайон Одеси.
[2] Музей Соломона Гуггенхайма — художній музей у Нью-Йорку, одне з провідних зібрань сучасного мистецтва у світі.
[3] Курортне селище в Одеській області, розташоване між Дністровським лиманом і Чорним морем.
***
Раніше на Muse — Детокс. Рассказ Елены Боришполец
Коментарі